Вона знов дивилася за вікно і жовті листочки пролітали перед її очима. Але вона ніби не помічала їх, ніби дивилася крізь цей осінній пейзаж.
– Ти йдеш? – голос Іно прозвучав якось невпевнено.
– А… так. Пора вже.
Сакура встала, взяла речі, скинула поглядом кімнату і направилася до виходу. Ключ повернувся в замку і за кілька хвилин вони були вже на вулиці. Дівчата йшли мовчки. Сакура дивилася вперед, але було ясно, що думками вона десь не тут.
– Що робитимеш ввечері?
Сакура ніби прокинулася.
– М… Та, нічого, заповню декілька паперів на завтра… приготую трави для розчинів… Та, отак.
– Ми сьогодні хотіли посидіти трошки з нашими, тим більше, що якраз всі вернулися з місій. Будеш?
Сакура не мала ніякої охоти кудись йти. Просто ліньки.
– Не думаю. Я краще вдома побуду.
Знову мовчанка.
– Скільки часу пройшло відколи він пішов з Конохи?
Питання прозвучало як грім серед ясного неба. Сакура не могла зрозуміти, чи то їй причулася, чи і справді Іно питає її про…
– 4 роки.
Чомусь відповідь сама вихопилася. Вражений погляд застиг на її лиці.
– 4 роки, а ти все думаєш, як його повернути?
Тільки тепер Сакура зрозуміла, що Іно весь час спостерігала за нею. Вона бачила в очах дівчини жалість. Сакура опустила голову.
– Ні.
Дивно. Справді. Вона не думала, де тепер Саске , вона навіть не злилася, що через нього вона і її друзі стільки мали пережити, вона навіть не думала, що їй важко на душі, таке враження, що вона просто думала ні про що.
– Хм… цікаво, правда?
Дивна усмішка пробігла по обличчі.
– Стільки зусиль, а тепер нічого нема.
Іно дивилася і абсолютно нічого не розуміла. Сакура і сама, здається, не зовсім розуміла. Чи, може, навпаки, нарешті усвідомила…
– Я не люблю його більше. Просто не люблю.
Іно вже таки витріщилася на подругу.
– Сакура, – через хвилинку вона наважилася, – ми хвилюємося за тебе. Ми знаємо, що тобі важко було пережити деякі події… Те, що він пішов… ну…
– Наклало величезний відбиток. Це точно.
Вона зупинилася і глянула на небо.
– Я так любила його, готова була все віддати, аби тільки бути з ним.
…А тепер я розумію, що більше цих почуттів нема. Мені байдуже.
Вона глянула на Іно, яка навіть слова вимовити не могла. І її погляд був таким, що стало ясно, що ці слова – правда.
– Але знаєш, що дивно? Мені ж мало б стати якось легше. Я повинна була б відчути себе вільною? – Сакура опустила втомлено очі.
– Що з тобою? – Іно не знала, що сказати.
– Зі мною нічого. Хм, точніше, ніщо. І ніяк. Мені ніяк.
Іно зробила серйозний вигляд і впевнено взяла Сакуру за руку.
– Приходь сьогодні. Твоєму «ніяк» більше не місце тут.


* * *
– Ти все-таки прийшла? – голос Іно звучав радісно.
Сакура сама себе питала про те ж саме.
– Вдома не було чим зайнятися, от і вирішила прийти.
– Правильно. – Іно швидко взяла її за руку, ніби боялася, що та передумає.
Коло друзів. Все так, як завжди. Хтось щось розказує, хтось просто мовчки спостерігає, але всі милі і привітні. Всі рідні, свої, але щось не так.
– Треба отак частіше! – знову Іно поруч.
Сакура хвилинку просто глянула на неї.
– Ти постійно намагаєшся мене розвеселити. Але зі мною все гаразд.
Іно зупинилася.
– Просто ти сьогодні сказала те, що я ніяк не очікувала почути.
– Хм… Саске?
Білявка кивнула.
– Ми всі думали, що ти оговтатися не можеш… А тепер… – голос став невпевненішим – ну… Всі ж переживають.
Щось ніби клацнуло всередині… О, як вона могла про це забути? І справді. Картинки минулого поставали одна за одною перед очима, всі ті, хто був з нею з дитинства, і ті, які є досі, завжди готові її підтримати. Щось стиснуло горло і гаряча сльоза пробігла по обличчі.
– Сакура! – Іно двадцять разів пошкодувала про сказане.
– Нічого, – легка усмішка ніби вернула її назад, – ти права. Все пройшло, а на тому місці – пустота. Мені не хочеться нічого особливого. Придумувати щось самій, вирішувати. Хочу, щоб хтось говорив, як і що має бути,а я б це виконувала. Ні, навіть не так. Щоб мені хотілося це виконувати.
Сакура витерла сльози.
– От Шикамару… Він ж стіна? Твоя опора?
Іно трохи не могла знайти зв*язок між висловлюваннями.
– М… Так… Звичайно.
– Ну от. Я також хочу бути біля хлопця, якого б змогла вважати своєю опорою.
Іно зітхнула. Це вона розуміла.
– Якщо це проблема, тоді просто треба трохи почекати, твоє тебе знайде.
Сакура глянула на подругу.
– Та, напевно. Чекаю… А взагалі, я ніби сплю… м… Ніби спала. Треба таки прокидатися.
Сакура знову мило усміхнулася і обійняла спантеличену подругу.
– Дякую.
Іно тільки мовчки обняла її у відповідь.


* * *

Рух! Крик! Камені падають, а швидко йде до назначеної цілі. Накази! Головне – захопити ворога! Ближче і ближче. Поворот, ще один, ось. Звичним рухом вона вихоплює сюрикен…
…світло.
Вона на полі бою, але, чомусь, ніби стоїть осторонь від всього і не може зрозуміти, чому ж так. Ось він. Її ворог відбивається від атаки інших, але ніби не бачить її. Та чорт! Що таке?! Сакура кидається до нього, заносячи сюрикен і її погляд зупиняється. Її тіло прямо перед нею.
Хвилина шоку. Як?!...
Думка-стріла пронизує її. Я?.. Це я ?.. Німий жах застигає на обличчі.
Чиясь рука легко торкаючись, ніби пробуджує її зі сну.
– Це тільки твоє тіло. Але твоїй душі тут не місце.
Сакура оторопіло дивиться на чоловіка з довгим сивим волоссям. Він вдягнутий в чорне кімоно, а зверху – біле хаорі. Він мило усміхається і їй навіть не страшно. Чомусь.
– А куди мені тепер?
– Ходи зі мною. Але спочатку попрощайся з ними. Вони не пускають твою душу.
Сакура здивовано обертається. Її друзі тут. Вони обступили її і, напевно, не вистачить всіх слів, щоб описати їх зараз. Іно плаче, тримаючи її за руку. Вона не може повірити у те, що сталося. Наруто просто затулив долонею обличчя, решта – хто як, але вона відчуває страшну тугу, яка аж б*є від них. І тільки вона лежить спокійно. Ні найменшого хвилювання не видно тепер на її обличчі.
– Дякую. Прощайте, друзі.


* * *

Сивий чоловік повів її прекрасними долинами. Він показав велике місто з милими будиночками.
– Душі потрапляють сюди.
– Ми прийшли?
Він легко усміхається.
– Ні, твоя душа набагато сильніша, ніж більшість інших. Ми хочемо, щоб ти жила он там.
Він показує віддалено на велику гору. Здалека видніє пишний сад. Там цвітуть сакури. Багато-багато. А посередині – дім.
– А хто ви?
– Шінігамі.


* * *

А ось і ворота до величезного помістя з сакурами. Їх впускають всередину і саме серце розцвітає від краси, яка тут панує. Сакура не встигає роздивитися, як серед шінігамі, які на них дивляться, з*являється маленький чорнявий хлопчик. Йому, мабуть, років п*ять, але він впевненим кроком йде їм назустріч.
– Капітан Укітаке. – хлопчик звертається до її супутника, легко схиляючи голову, а далі випростовується, гордо окидаючи їх поглядом. Сакура тільки трохи усміхається, цей хлопчисько такий кумедний.
– Сакура, йди за ним. Відтепер це – твій дім. Тебе вже тут чекали.
Сакура оторопіло дивиться на капітана.
– Як це?
– Тобі тут подобається? – високий чоловік підійшов і поклав руки на плечі хлопчику.
– Дуже… – від однієї думки залишитися тут серце співало – але…
– Не турбуйся. Ми не скривдимо тебе. Ти будеш просто тренуватися з ним, – чоловік поплескав малого по плечах, – хоч він ще дитина, але на його плечі вже впала велика відповідальність. Це мій син. Він – майбутній голова клану.
Сакура просто не могла відірвати очей від хлопця. Вона ніколи не бачила дитини з таким дорослим поглядом. Навіть найменша усмішка не з*являлася на його обличчі. Він гордо і цілеспрямовано дивився на неї, не говорячи ні слова.
– Ти справишся. Капітан знов мило усміхнувся. – Ви справитеся.
Малий зробив крок вперед, не відриваючи погляду.
– Йдем?
Це було питання-ствердження.
Чомусь без жодного сумніву вона кивнула головою. Хлопчик взяв її за руку і повів за собою. Впевнено. Не вагаючись. Вони пішли пишними садами сакур.


* * *

– Скільки ж це ми не бачилися?
Іно страшним поглядом дивилася на Саске. Її меч був направлений на нього, а рука навіть не тремтіла від думки, що, можливо, доведеться його вбити.
– Багато часу пройшло.
– Та… – важке дихання не заважало їй говорити, – цього разу ти не втечеш!
Саске спробував вислизнути, але гостре лезо виявилось швидшим за нього…
… А в наступний момент він побачив перед собою високого чоловіка з довгим чорним волоссям в чорному кімоно і величезного монстра. Саске зрозумів, що сталося, тому, що Іно, на хвилинку затримавшись біля його тіла, мовчки пішла геть. Вона тепер його не бачила. Чоловік швидкими рухами відбивався від монстра, який постійно його атакував. І ось на хвилинку він зупинився і приклав меча до обличчя.
– Цвіти, Сенбонсакура!
Саске завмер. Тисячі пелюстків сакури літали у невимовному вихорі танцю. Вони оточили чудовисько, повністю закривши його. Стільки цвіту сакури! Стільки пелюстків… сакури… Сакура?
Напевно йому ввижалося, але на фоні цього танцю він побачив раптом її! Дівчину, яка так сильно його колись любила… вона усміхалася до нього, але усмішка її була якоюсь холодною.
– Сакура! – крик вирвався з глибини душі.
… але все раптом щезло.
– Що… що в тебе за техніка? Вона! Це ж була вона?!
Але чоловік тільки гордо і безпристрасно на нього дивився.
– Ти помер. Тепер йди туди, де тобі місце.
Голос звучав впевнено і командно. Чоловік розвернувся і пішов.
Саске просто не зміг поворухнутися, щоб його наздогнати.


* * *

Іно сиділа перед скромною кам*яною плитою.
– Жаль, що тобі не судилося зустріти того, хто впевненою рукою зміг би вивести тебе на світло. Щоб ти могла розцвісти.
Вона зітхнула, бо не могла не приходити сюди, хоч пройшло вже стільки років.



– Це, напевно, найгірше покарання для нього, яке може бути – кожного дня вставати, знаючи, що живе там, де цвіте стільки сакур. – капітан розмірено і спокійно дивився на місто.
– М… Дивно таки склалося. Але я не хочу з ним бачитися. – Сакура допитливо глянула на Бьякую.
– Не жалієш, що ти тут? Тепер ти – техніка. – він продовжив, не відриваючи погляду.
Спокійна усмішка.
– Ні.
Тепер вона взяла за руку того, хто маленьким хлопчиком впевнено повів її вперед.
– Йдем?