Скільки себе пам*ятаю, я завжди мріяла мати собаку. Ми з малою роками переконували маму, що то нестрашно, що вони милі створіння і що ми точно-точно будемо його вигулювати, годувати і самі ним займатимемся, а вона навіть не помітить його присутності домі)))) хех, так дивно це зараз згадувати... Але мама була просто невблаганна -- ні і ніяк!
А Топік нас знайшов сам... Його мали віддати комусь там, хто відмовився і я досі не знаю як, але мама погодилася! Ми принесли його вночі, він трусився, не хотів , щоб я від нього відходила і дооовго не міг звикнути до всіх домашніх. Ми не знали, чому він бігає кругами, коли ми вертаємся після навчального дня додому і шалено гарчить (то був вияв найвищої радості), гризе всім штани і гавкає як ненормальний. Для нас все було новим!)))
А потім час просто летів: рік за роком разом, вранці, вдень, ввечері, вночі. Ми вигулювалися, їздили на село, дуріли і зараз мені здається, що він був завжди. Є стільки спогадів, від яких зараз хочеться і плакати, і сміятися! Наглюща, руда морда, він ясно дав нам зрозуміти, хто в домі господар. Але він завжди був поруч і ми подумати не могли, що час прощання прийде так скоро... А з іншого боку... 11 років як 1 день
Я розумію, що все невічне і треба якось йти далі, і ми підем, але тільки час може якось заповнити (чи як то правильно сказати) ту величезну пустку, яка лишилася після нього. І я не погоджуюся з тими, хто надає перевагу не мати тваринку, бо потім "важко, якщо щось станеться". Чесно, ви не пожалієте, якщо з вами буде хтось, хто самовіддано вас любитиме і з нетерпінням чекатиме вашого приходу додому.
Незважаючи нінащо, я ціную кожну хвилину, яку ми прожили разом і якби була можливість прожити ще раз все, я б нічого не міняла.